Японія та Китай: економічні уроки для України

Почнемо з невеликої загадки. У 2007 році економічне зростання було 14% ВВП; у 2019 році вже 6% ВВП, а зараз навіть до 5% не дотягує. Про яку країну йде мова? А все це про Китай. Січневий прогноз МВФ щодо економіки Китаю на 2025 рік - 4,6% ВВП. Economist Intelligence Unit у лютому цього року оцінив ріст ВВП Китаю в 2025 році теж на рівні 4,6%. Всесвітній банк в доповіді про стан світової економіки дав прогноз на 2025 год на рівні 4,5% ВВП.

Тепер подивимося на динаміку ще одного важливого показника - сукупних державних витрат. У 2001-2010 роках середньорічні держвидатки становили 18,6% ВВП, у період 2011-2020 років - 29,2% ВВП, у 2021-2024 роках, за оцінкою МВФ, вони склали 33,3% ВВП. Тобто зростання неринкового сектора, одержавлення китайської економіки вже не викликає сумнівів.

Для повноти картини представимо динаміку державного боргу Китаю.

Для країни, що розвивається, якою є Китай, такий розмір держборгу - це значно більше навантаження, ніж для США 120% ВВП. Бурхливе зростання китайської економіки припало на той час, коли в ній не бачили вагомого конкурента ЄС і США. Тоді була популярна ідея демократизації Китаю шляхом включення його в міжнародну систему поділу праці, в глобальні виробничі ланцюжки, з метою розміщення на території Китаю найбільш брудних індустріальних, енерговитратних виробництв, з високою часткою праці. ЄС і США бачили себе такими собі аристократами глобальних ланцюжків цінності з часткою послуг у ВВП понад 70%. Мовляв, нехай китайці крутять гайки, вбивають цвяхи, збирають деталі, а ми будемо давати їм дизайн, маркетинг, брендинг і консалтинг. Американські та європейські промисловці зраділи пропозиції Китаю, тому що економія на податках і регуляторних витратах порівняно з тотально зарегульованим Заходом була колосальною. Китайці не просто працювали за верстатами, виконуючи ручну роботу пролетаріату. Їхні начальники, діти і друзі начальників, які мали доступ до адміністративно-комерційних ресурсів компартії Китаю вчилися робити технології самостійно. Копіювали, компілювали, продавали, покращували, щось додавали, заробляли, купували обладнання, розширювалися - і так поступово перетворювалися на конкурентів для своїх західних учителів. Так, за 20-25 років, тобто за одне покоління, Китай став потужним, конкурентоспроможним виробником промислових товарів не тільки для себе та Азії, а й для всього світу. Наприкінці 2010-х США та ЄС почали замислюватися над балансом економічних сил, промислових потенціалів із Китаєм, але бюрократія традиційно загальмувала цей процес.

Японія після другої світової війни також була бідною, зруйнованою війною країною.

Індустріалізацію вона розпочала за лекалами МВФ, Світового банку та теоретиків держави загального інтервенціонізму. Тоді модель Солоу/Свона тільки набирала популярності, але переконання в тому, що Держава має бути центром економічного розвитку та комерційних проектів йшло саме від західних теоретиків і консультантів.

На щастя, в Японії зберігся великий приватний сектор, який, імпортуючи технології, працюючи спочатку на підтанцьовках в американських корпорацій, ставав дедалі сильнішим і сильнішим, посідаючи ніші промислових, споживчих товарів не тільки в себе в країні, а й по всьому світу. Через 25-30 років, у 1980-х, японські корпорації вийшли на рівень прямої конкуренції з американськими та європейськими промисловими гігантами. Але на початку 1990-их японське диво почало здуватися. Це не було одномоментне проколювання і вибух, а тихе, поступове шипіння і загасання. Уряд, бізнес і суспільство не наважилися на системний, структурний катарсис капіталу, на банкрутство старих фінансових і промислових організацій, оскільки вже тоді Японія привласнила їм категорію «надто-великі/важливі, щоб збанкрутувати». В економіці країни ставало все більше і більше Держави. Старі кланові, корпоративні зв'язки, скріплені майже повною політичною монополією однієї сили, вирішили забезпечити економіці країни м'яку посадку для подальшого зльоту. Тільки посадка вийшла не на бетонну смугу, а на болото, яке поступово, але впевнено тягне країну вниз, з вершини благополуччя і прогресу...

Японці самі себе загнали в боргову пастку. Вихід із неї може бути або харакірі кредиторів, які б попрощалися з грошима, що вони дали в борг, або харакірі позичальників із подальшим списанням боргів і неминучим банкрутством десятків фінансових організацій, а також дефолтом держави за своїми пенсійними, соціальними та іншими зобов'язаннями.

Китайські комуністи думали, що вони зможуть обдурити закони економіки, адже будуть розумніші, професійніші за японців в управлінні економічними процесами. Вони поблажливо дивилися на бум і падіння японського ринку нерухомості, а він був дуже болючим для його інсайдерів. Але китайці з лагом у 25-30 років повторили його. Китайці думали, що їхня промислова база забезпечуватиме зростання ще щонайменше на 20-30 років уперед, але США і ЄС стрепенулися, схаменулися і почали виставляти бар'єри на шляху китайських товарів, у виробництві яких активно брала участь держава найрізноманітнішими способами.

Багато спільного у Японії та Китаю в патернах інвестицій і заощаджень. Саме заощадження стали потужним джерелом для внутрішніх інвестицій. Японці в другій половині XX століття, як китайці з початку XXI століття полюбили нерухомість. Цей сектор особливо схильний до формування бульбашок. Наприкінці 1980-х Банк Японії різко підвищив процентну ставку, щоб охолодити бум на ринку нерухомості. З невеликим лагом пішов його крах. Центральний банк Китаю також посилив монетарну політику під час пандемії і великих проблем на ринку нерухомості.

У 2000-их Японія швидко накопичила величезний держборг. Китай йде тим самим шляхом, хоча більш обережно. Alicia García-Herrero і Jianwei Xu у своїй статті «Чи піде економіка Китаю тим самим шляхом, що і Японія?» (Will China's economy follow the same path as Japan's?) роблять такі висновки: